Літературне читання

 17.03.2020
Прочитати  казку "Сіль дорожча за золото" Б.Немцова, скласти план

СІЛЬ ДОРОЖЧА ЗА ЗОЛОТО

A+ A–

Жив собі колись один король, і було в нього три дочки, яких він гаряче любив і беріг, наче ока в лобі. І от, коли сивина білим снігом припорошила йому скроні й снага до життя стала полишати його, король почав замислюватися над тим, котра із доньок гідна після його смерті стати королевою. Вирішити це було не так вже й легко, бо всіх трьох король любив однаково. Думав він, думав і нарешті надумав, що зробить королевою ту з дочок, яка любить його найдужче. Покликав тоді він їх до себе та й каже:

— Любі мої! Я вже старий і не знаю, скільки ще проживу на світі. Отож хочу на одну з вас лишити королівство. Але спершу, діти мої, я повинен дізнатись, як ви мене любите. Скажи ти, найстарша моя доню, як ти любиш свого старенького батька?

— Ой таточку, ви дорожчі мені за золото,— відповіла найстарша дочка й ніжно поцілувала батькові руку.

— Гаразд. А ти що скажеш, моя середульша доню?

— Ох, любий мій таточку! Ви дорожчі мені за мій вінок весільний! — запевнила середульша дочка, лестячись до батька.

— Так, так. А ти ж як мене любиш? — запитав король свою найменшу дочку, яку звали Марушка.

— А я, таточку, люблю вас, як сіль! — відповіла та й ніжно глянула на батька.

— Ах ти, негіднице, ти любиш свого батька, як сіль?! — напустились на неї сестри.

— Еге ж, як сіль,— підтвердила Марушка, ніжно поглядаючи на батька.

Але король теж страшенно образився на найменшу доньку, що вона любить його, тільки як звичайнісіньку сіль.

— Іди геть з моїх очей, якщо ти прирівняла мене до звичайнісінької солі! — закричав він на Марушку й додав: — Тільки тоді, коли настане час, що сіль і справді буде дорожча за золото й самоцвіти, тільки тоді ти можеш вернутися до мене!

Але король вірив, що такого не буде ніколи.

Марушка звикла у всьому коритись батькові, отож, не гаючись, покинула замок. Вона гірко плакала, серце її краялося від жалю. Дівчина тяжко каралася, що батько вигнав її, не зрозумівши, що вона любить його не менше, ніж сестри. Не знаючи, куди їй, бідоласі, податися, пішла вона світ за очі, вслід за вітром, через гори й долини. Ішла вона, йшла і нарешті опинилася в густому лісі. Раптом перед нею, не знати звідки, з’явилася стара бабуся. Марушка чемно привіталась до неї, старенька їй відповіла і, побачивши на очах у дівчини сльози, спитала, чого вона плаче.

— Ой бабусю, навіщо я вам це казатиму, ви все одно нічим мені не зарадите,— відповіла дівчина.

— А ти все-таки розкажи про своє горе, дитино, може, я зумію дати тобі якусь пораду, недарма ж кажуть: «Одна голова — добре, а дві — краще».

Тоді Марушка про все й розповіла старенькій. Ридаючи, вона сказала, що зовсім не бажає бути королевою, а тільки хоче, аби батько пересвідчився: вона теж любить його не менше, ніж сестри. Бабуся повірила Марушці: вона ж бо знала наперед, що дівчина їй розказуватиме, бо була не проста жінка, а мудра віщунка.

Взяла вона Марушку за руку й запитала, чи не хоче дівчина найнятись до неї на службу. Марушка охоче погодилась, бо їй не було де прихилити голову. Віщунка відвела її до своєї лісової хижки, нагодувала, напоїла. Коли Марушка втамувала свій голод і спрагу, бабуся запитала її:

— Ти овець пасти вмієш? А доїти їх умієш? А пряжу прясти і полотно ткати?

— Ні, не вмію,— відповіла Марушка,— але якщо ви мені покажете, як це робити, я швидко навчуся.

— Гаразд, покажу, тільки ти у всьому слухайся мене. А коли настане твій час, усе це тобі знадобиться,— сказала віщунка.

Марушка пообіцяла у всьому її слухатись, а що була вона дівчина працьовита й слухняна, то зразу ж узялася до роботи.

А тим часом старші Марущині сестри веселилися в палаці та розважались. Вони лащилися і підлабузнювались до батька, щодень канючили в нього то нову сукню, то черевички. Найстарша сестра тільки те й робила, що наряджалася в дорогі шати і прикрашалася золотими оздобами, а середульша знала лиш танці та розваги, і бенкети в замку не вщухали.

Незабаром король зрозумів, що найстаршій дочці золото дорожче, ніж батько, а середульшій — її весільний вінок. Тепер він дедалі частіше згадував Марушку, згадував, як вона любила його, як завжди про нього піклувалася, і був уже не від того, щоб зробити її королевою. У такі хвилини король охоче послав би по неї, якби хоч приблизно знав, де вона. Але від Марушки не було жодної вісточки.

Одного дня в замку знов готувалися до пишного бенкету. Раптом прибігає до короля захеканий і переляканий кухар.

— Найласкавіший володарю, в нас велика неприємність! — забідкався він.— Уся сіль розтала. Чим я тепер солитиму страви?

— А хіба не можна привезти сухої? — запитав король.

— Ні, мій володарю, вже пізно, бо поки валка повернеться з далеких країв, мине багато часу.

— То посоли страви чимось іншим.

— Найласкавіший володарю! Ніщо в світі не може замінити сіль! — мало не заплакав з відчаю кухар.

Та король не знав, що відповісти, бо йому ніколи навіть на думку не спадало, що без солі людині не прожити. Розгніваний, він прогнав кухаря, звелівши йому готувати страви без солі.

«Якщо король хоче, щоб я варив усе без солі, то хай так і буде»,— подумав кухар. Він наварив несолоних страв, але такий бенкет нікому не сподобався. Гостям ніщо не смакувало.

Король дуже розгнівався і звелів розіслати у всі кінці країни гінців, щоб вони привезли солі. Але гінці повернулися з порожніми руками й доповіли, що всі запаси солі розтали і її бракує скрізь, а якщо в когось і збереглася, то він не дасть і пучки, навіть якби йому платили золотом.

Спорядили тоді валку возів і послали по сіль у чужі краї, а поки вони повернуться, король звелів кухареві варити такі страви, які можна їсти не соленими. «Якщо король так хоче, я вволю його волю»,— вирішив кухар і почав варити солодкі страви й такі, які не треба було солити. Але ці потрави нікому не смакували. Гості бачили, що нічого іншого вони не діждуться тут, і один за одним почали прощатися Дочок це неабияк засмутило. Та король не міг нічого вдіяти: щоб запросити нових гостей, треба було мати хоч хліб-сіль, аби їх зустріти. А слуги щодень несли страви несолені, і в людей почав пропадати всякий апетит до їжі — кожен мріяв тільки про сіль.

Худоба теж страждала без солі. Корови й вівці майже перестали доїтися. Нещастя впало на все королівство. Люди ходили як сновиди, кожен відчував, що підупадає на силі. Король і його доньки теж занедужали. Сіль стала така дорога, що за маленьку пучку люди ладні були віддати все на світі.

І тоді король зрозумів, який це величезний скарб — сіль. А він донедавна зовсім її не цінував. І почали його мучити докори сумління, що він так скривдив свою Марушку.

А Марушка тим часом безтурботно жила в лісовій хатині, навіть не здогадуючись, як ведеться її батькові й сестрам, зате все це добре відомо було мудрій віщунці. Одного дня вона й каже Марушці:

— Я тобі пророкувала, дитино моя, що настане твій час і правда переможе; твій час настав — вертайся додому.

— Ой, люба бабусю, як же я можу туди вернутися, коли батько не хоче мене й бачити? — відповіла Марушка й гірко заплакала.

Тоді віщунка розповіла, що діється у неї вдома: сіль стала дорожча за золото й коштовні камені, отож Марушка сміливо може вертатися до батька.

Жаль було Марушці лишати щиросерду жінку, яка щиро полюбила її і навчила багатьох премудрощів, але дівчина страшенно скучила за батьком.

— Ти чесно мені служила, Марушко,— сказала, прощаючись із нею, старенька,— і я хочу віддячити тобі добром. Скажи мені, чого ти бажаєш?

— Ви давали мені мудрі поради і дбали про мене, як про свою рідну дочку. Отож я не хочу від вас нічого, дайте тільки жменьку солі, щоб я змогла принести її батькові замість гостинця.

— І більше нічого? Проси що завгодно, я можу сповнити будь-яке твоє бажання,— повторила мудра віщунка.

— Я не хочу нічого, крім солі,— відповіла Марушка.

— Ну, якщо ти з такою пошаною ставишся до солі, то нехай її у тебе ніколи не бракує. Ось тобі прутик. Як тільки повіє з півдня вітер, іди за ним: пройдеш три долини, три гори — зупинись і цвьохни цим прутиком по землі. У тому місці, де ти вдариш, земля розступиться. Ти не бійся і спускайся вниз. Усе, що ти там знайдеш,— твій посаг.

Марушка взяла прутика і красненько бабусі подякувала. Крім прутика, старенька дала їй повну торбинку солі. Плачучи, Марушка попрощалася з лісовою хатиною, і добра бабуся повела її через ліс. Марушка пообіцяла, що повернеться по стареньку і візьме її з собою до замку. Бабуся лише всміхнулася у відповідь.

— Лишайся завжди такою доброю й чесною, дитино моя, і життя твоє буде безтурботним,— мовила мудра жінка, вивівши дівчину на узлісся.

Марушка хотіла їй ще раз подякувати, озирнулася, але бабусі вже й слід простиг.

Марушці стало жаль, що вона не змогла ще раз подякувати старенькій за всю її ласку, але туга за батьком не дозволяла дівчині баритися, і вона мерщій заквапилась додому. На Марушці була проста одежина, голова пов’язана хусткою, і ніхто із слуг у замку її не впізнав. До короля дівчину теж не впускали, сказавши, що він хворий.

— Благаю вас, пустіть мене до короля,— просила Марушка,— я несу йому дарунок, дорожчий за срібло й золото. Від мого дарунка він одразу ж видужає.

Пішли слуги до короля питати, що робити з цією дівчиною, і він звелів пропустити її до нього.

Прийшла Марушка до батькової опочивальні й попросила, щоб їй дали хліба. Король звелів принести хлібину.

— От тільки солі в нас немає,— додав він.

— Сіль є в мене! — сказала Марушка й, відкраявши собі скибку хліба, сягнула в торбину, потрусила хліб сіллю, а решту віддала королю.

— Сіль! — зрадів король.— Ох, дівчино, коли б ти знала, який дорогоцінний скарб ти мені принесла! Як тобі за нього віддячити? Проси все, що хочеш, я нічого для тебе не пошкодую!

— Нічого мені не треба, таточку, тільки любіть мене, як любите цю сіль! — відповіла Марушка і скинула з голови хустку.

Побачивши свою найменшу дочку, король трохи не зомлів: він почав просити її, щоб вона пробачила йому, але Марушка тільки обіймала його, не згадуючи того, що було.

І замок, і все місто миттю облетіла радісна звістка, що повернулася найменша королівна і принесла сіль; усіх охопила неймовірна радість.

А старші сестри раділи не так Марушці, як солі. Проте вони добре розуміли, що кривдили свою молодшу сестру ні за що. Але Марушка нічим не докоряла їм і раділа, що прислужилася батькові та іншим людям. Кожному, хто приходив до неї, вона вділяла пучку солі, а коли батько злякався, що так вона роздасть геть усю сіль, Марушка відповіла:

— Не турбуйтесь, таточку, солі в моїй торбинці вистачить на всіх.

І справді — солі в торбині зовсім не меншало.

Король зразу ж вичуняв; на радощах він звелів негайно скликати раду й оголосив Марушку королевою. Народ зустрів цю звістку з величезною радістю. Проголошення Марушки королевою відбувалося просто неба, і вона раптом відчула, що її обличчя торкнувся теплий вітер, який дув із півдня. Марушка пригадала, що казала їй бабуся. Розповівши про все батькові, вона взяла прутика й подалась у дорогу. Дівчина йшла слідом за вітром, як їй було велено, а коли позаду лишилися три долини й три гори, зупинилась і цвьохнула прутиком по землі. У тому місці, по якому вона цвьохнула, земля розступилася, і Марушка увійшла в розколину.

Дивиться, а перед нею величезна зала. Вона сяяла й виблискувала, немовби вся була із криги, й підлога під ногами теж здавалася крижаною. А із штолень раптом почали вискакувати маленькі гномики із запаленими скіпками в руках.

— Вітаємо тебе, наша королево! — вигукували вони.— Ми вже давно тебе ждемо! Наша господиня звеліла нам поводити тебе скрізь і все тобі тут показати, бо ці скарби тепер твої!

Так вони щебетали довкола неї, підстрибували, розмахували запаленими скіпками, лазили вгору і вниз по стінах, наче ті комашки, і стіни іскрилися у сяєві їхніх вогнів, немов самоцвіти.

Марушка була вражена й засліплена цією красою. Гномики водили її по коридорах, де зі стелі звисали бурульки, виблискуючи, як срібло, а потім повели в сад, де цвіли червоні крижані троянди й дивовижні квіти. Гномики зірвали одну таку троянду й подали королеві. Вона її понюхала, але троянда зовсім не пахла.

— Що це таке? — запитала Марушка.— Скільки живу, ще ніколи не бачила такого дива!

— Усе це — сіль,— відповіли гномики.

— Сіль! А хіба сіль росте? — здивувалася королева й подумала, що було б злочином руйнувати таку красу.

Але гномики вгадали її думки і сказали, щоб це її не турбувало: вона може брати солі скільки хоче, бо однаково всієї ніколи не вибере.

Марушка щиро подякувала гномикам і піднялася нагору, та вхід у підземелля для неї назавжди лишився відкритим.

Коли дівчина вернулася додому й, показавши батькові троянду, розповіла про все, що бачила й чула, король зрозумів: старенька бабуся подарувала його доньці більше багатство, ніж він сам міг би їй коли-небудь дати. А Марушка, згадавши про бабусю, звеліла негайно запрягти в карету коней і разом з батьком поїхала в ліс. Вона хотіла забрати стареньку до замку, щоб хоч якось віддячити їй за велику ласку. Та хоч як добре Марушка знала дорогу до лісової хатини, але так і не змогла її знайти. З’їздили ліс уздовж і впоперек, проте хатини ніде не було й знаку. Не зустріли вони ніде і старенької бабусі.

Минав час, але солі в королівстві не бракувало. Марушка знала, де вона росте, і хоч скільки люди її брали, ніколи не могли вибрати до кінця.

Старші сестри заздрили Марущиному щастю, але нічого не могли проти неї вдіяти, навіть коли б полускали зі злості. Батько над усе любив свою Марушку, і всі люди її любили й були безмежно вдячні за доброту та щедрість. А вона так назавжди й залишилася скромною й милою і до самої смерті не забула доброї лісової віщунки.

19.03.2020

Прочитати текст, виконати завдання.

20.03.2020

 —Сьогодні на уроці ми прочитаємо уривок із книги Василя Чухліба «Олень на тому березі», в якій письменник з любов'ю пише про ваших ровесників, які живуть на берегах синьоокої річки Десни. 

ДЕСНЯЧКИ

Зараз Тимка і самого сміх розбирає, як згадає про свою зустріч з Десною. А тоді йому було не до сміху.
Тільки прокинувся після першої ночі в новій оселі, а від розчиненого вікна:
—    Ну й сплюх же ти! Я вже чекати стомився, поки прокинешся. — На підвіконні сидить веснянкуватий хлопчина з рудим, аж вогнистим, чубчиком, усміхається до Тимка усіма веснянками.
—    Та не тушуйся*! Я — Валерка, сусід твій. Знаю, що ви до бабусі Катрі приїхали й будете жити в неї. То гайда на Десну!
А Десна, як виявилося, поруч. Злетіли з косогору, промчали через городи, відмахуючись від шорсткого соняшникового листя, і зупинилися на кручі.
Тимкові аж подих перехопило. Оце так річка! Протилежний берег далеко-далеко, ледь біліє піщаними висипами. Вдалині все гаї та ліси. Вода тиха, як дзеркало, а над нею чайки шугають.
—    А то що за хатки? — спитав у Валерки, який встиг уже роздягнутися і переступав з ноги на ногу, мов кінь.
—    Де,  на косогорі?  —  перепитав Валерка. — То ж село наше, Соколівка.
—    Ні, на річці он гойдаються. Білі, червоні...
—    А-ха-ха!
—    О-хо-хо!
—    Ги-ги-ги!
Тимко тільки тепер помітив, що у нього за спиною збилися гуртком хлоп'ята, що прибігли до Десни купатися.
Одні реготали стоячи, інші — качаючись по траві. Та ще й приказували, підщипували:
—    Ой, держіть мене, бо впаду!
—    Та ти хоч таке слово чув коли — ба-кен?
—    У їхньому селі, мабуть, і річки немає. Він —
сухопутний моряк!..
—    А якщо і є, то, либонь, там жабі по коліна.
Тимко насурмонився.
—    Ну, досить! — обірвав ті вигуки Валерка, що спершу теж було розсміявся.— Моряки мені знайшлися! Ану, хто до того бакена допливе!
Сміливців виявилося небагато. І хлоп'ята притихли. Вони розпитували Тимка, звідкіля він приїхав, і він розповідав їм про степове село, де справді немає річки, лише ставок, та й той у велику спеку майже висихає. Але поля там — кінця-краю не видно.
—    А в нас лани невеличкі. А ліс — такий, що й заблудитися можна.  Партизанський. І Десна ось.
Сподобалася тобі?
—    Ще б пак!
Тепер без Десни Тимко жити не може. Так само, як і Валерка, і Дениско, й Варочка, й інші соколівські дітлахи. Від ранку до вечора вони на річці. Бабуся Катря іноді й докоряє:
—    Хіба можна стільки купатися? Не діти, а водола
зи якісь!
Та вони ж не тільки купаються й загорають. Ловлять рибу, а її не так просто упіймати, бо рибалок зараз розвелося більше, ніж риби, як каже Валерка. По берегах он дачників скільки — намет на наметі. І кругом спінінги розставлені — не пройдеш. Сільські ж хлоп'ята спінінги не дуже полюбляють — більше вудочками рибалять, взабрід. Тимко вже знає, в якому місці краще поплавчанкою вудити, а в якому — донкою. А ще на яку наживку та чи інша риба ласіша — на черв'яка, на тісто, на горох. А Валерка — той іноді умудряється і на голий гачок рибину зловити.
У Валерчиного тата — великий човен.
—    Без діла нічого посудину ганяти, а якщо для
діла — беріть,— каже дядько Павло.
«Альбатрос» — голубою фарбою вймальовано на борту човна. Так називався корабель, на якому плавав Валерчин тато. Постійна команда на «Альбатросі»: Валерка — капітан, він же стерновий, Тимко і Дениско — механіки-гребці, Варочка — матрос-сигнальник.
—    Повний вперед! — подає команду Валерка, виру
ливши човна з тихої затоки на Десну.
І їхній корабель пливе — ні, не в далекі незнані <раї, а на той бік Десни, де квітучі луки, густі верболо-ш, столітні задумливі верби. Там команда рве щавель їдя борщу чи збирає ожину, від якої у гаю аж синьо. А то завантажать човен травою — для кролів, для телят,— і хто гляне з берега, дивується: пливе по Десні копиця.
—    Дивіться ж тільки мені: не пустуйте на воді,—
застерігає  хлоп'ят бакенщик дядько  Назар.—  Бо ж Десна і широка, й глибока, колись вона тихша була, а тепер стільки барж за день проходить і «Ракета» — уранці й увечері.
Дядька Назара хлоп'ята слухаються, бо він на річці хазяїн. І річку наскрізь бачить: де мілина, де корч під водою. Розставляє на Десні бакени, засвічує на них вогники, і вказують вони путь великим теплоходам, маленьким катерам, повільним, неповоротким баржам і стрімким «Ракетам».
—    Чимало світа я побачив, хлопці,— розговориться іноді бакенщик.— І річок усяких чимало переплив, убрід перейшов. Та кращої від нашої Десни ніде не ба
чив. І всі її люблять, красунею називають. Та ні, не всі.
Бо є й такі, що забруднюють річку, верби над нею ру бають, рибу винищують. А ви, хлопці, будьте на Десні господарями, допомагайте їй.
—    А ми й допомагаємо,— хвалиться Валерка.—
Джерельце он прочистили, яке в Десну біжить.
—    А ще Вадько-дачник кручу розкопував, печеру йому забаглося рити. Так ми заступець у нього відібрали,— додає Тимко.
—    Ну, заступи  , може, й не треба було відбирати. Пояснили б, що берег не слід руйнувати, від того річка міліє.
—    Та ми Вадькові про це казали. А він тільки посміявся. А тепер ходить по берегу і груддя у воду кидає. Дивний якийсь. Неначе діла собі не знайде.
Валерка з Тимком та їхні друзі знаходять собі діло. А вже як купаються вони, то веселка коромислом стає над водою. Бо аж до неба злітають бризки, а захоплені вигуки хлоп'ят чути і в селі. Коли ж рибалять хлопці, то ніхто не заговори, не хлюпни. Такий рибальський закон. Бо риба усе чує.
Того дня рибалили вони навпроти Довгої коси. Поплавки пірнали раз по раз; Тимко, Валерка й Дениско вправно підсікали то сріблясту густеру, то червоноперого окуня. Варочці тільки встигай розкладати рибу по лозяних кошульках.
—    Шубовсь! Бульх! — раптом сколихнулася вода біля самих поплавків, бризнула фонтанами.
Тимко від несподіванки завмер. Що воню таке? Риба не риба?
—    Ага, старий знайомий! — вигукнув Валерка.—
Ти що, спросоння? Чого рибу полохаєш?
На  березі  стояв  Вадько-дачник,   опецькуватий, у червоних плавках, і кривлявся:
—    А що це, ваша річка?
—    Наша! — сказала Варочка.
—    І риба ваша?
—    Наша! — сказала Варочка.
—    І, може, й купатися тут усім, окрім вас, заборонено?
—    Усім, окрім нас! — сказала Варочка.
—    Та що ти з ним ще й розмовляєш! — зневажливо кинув Дениско.— Ходімо звідси, бо вже кльову не буде! — І почав змотувати вудочку.
А Вадько — набундючений і весь червоний, як його плавки,— спустився до річки і плюхнувсь у воду.
—    Бач, роздратувати нас хоче! — гнівався Тимко.
—    Хизується! — махнув рукою Валерка.— Ей ти, там бистрина*, гляди!
Вадько чахкав по воді, як паровоз.
Хлоп'ята зайшли за прибережні лози, Варочка все ще обурювалась з Вадькової поведінки, і тут почулося розпачливе:
—    Рятуйте!
—    Розігрує нас,— мовив Тимко.
—    А якщо ні? — на те Валерка й кинувся до річки.
А за ним Тимко і Дениско.
Вони з усіх сил тягнули Вадька до берега, він був важкий, як грудка. Та враз їм полегшало, незрозуміло від чого. Ага, то це ж дядько Назар, це його голос гримкотить:
—    За борт хапайтеся, за борт!
На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У мо-торці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою:
—    Добре, що тільки переляком обійшлося,— казав
він.— Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе.
То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів,  що  вже  підвелися,   побадьорішали  й усміхалися до Варочки.— Справжні деснячки!
Василь Чухліб

— Де і коли відбувалися події?

 — Назвіть дійових осіб оповідання. 

— Що любили робити хлопці на березі Десни?

 3. Вибіркове читання. Робота над змістом.

 — Хто першим прийшов знайомитися до Тимка?

 Прочитайте опис зовнішност Валерки. 

— Знайдіть абзац, в якому описано Десну. — Чому хлопчаки сміялися з Тимка?

 — Прочитайте, що Тимко розповів про своє село. 

— Як хлопці ловили рибу? Доведіть словами твору. 

— Що таке «Альбатрос»?

 Прочитайте опис човна і його команди. 

— Для чого хлопці брали човна? Зачитайте.

 — Від чого застерігав хлоп'ят бакенщик дядько Назар?

 — Прочитайте, що робив на річці бакенщик. Знайдіть його розмірковування про Десну.

 — Знайдіть розмову хлопчиків із Вадьком. Прочитайте її за особами. 

— Як ви вважаєте, чому Вадько так поводився? Як ви гадаєте, хто у творі головні герої 

 — У СКІЛЬКОХ абзацах міститься слова «дядько Назар»? (У чотирьох)

 — Знайдіть абзаци зі словами: в новій оселі; чайки шугають; веселка коромислом стає, червоноперого окуня; пихкав люлькою.

  Поділи оповідання на частини, склади план.

  Характеристика дійових осіб. 

— Які риси характеру властиві хлопцям? Доведіть свої думки рядками твору. 

— Хто з дійових осіб вам подобається? Чим?

 — Кого вам шкода? Чому?

 — Кому з героїв ви хотіли б дати пораду? Яку? 

- Яка  головна думка оповідання?
31.0

Познайомся з життєвим та творчим шляхом американського письменника Марка Твена, прочитай уривок "Чудовий маляр" з роману «Пригоди Тома Сойєра», прейди за посиланням  http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9C._%D0%A2%D0%B2%D0%B5%D0%BD._%D0%A7%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D1%80 Запиши у зошит, погоджуєшся ти з висновком, який передано в останньому абзаці?  Якщо тобі сподобався цей уривок, знайти роман М.Твена "Пригоди Тома Сойєра" і прочитай його , ти потрапиш у світ надзвичайних пригод!!! 01.04 Тема :Авторський вибір слова для характеристики героя, створення комічних ситуацій та ін. Прочитай вірш С.Маршака "Майстер-ламайстер" , перейди за посиланням  https://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A1._%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%BA._%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%B5%D1%80-%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%80 Дай відповіді на запитання після тексту. Напиши твір-есе на тему "Чому С.Маршак так назвав головного героя?", твір надішли через  вайбер або Email до 02.02.(9.00) 03.04 Тема : Урок позакласного читання. «Без верби та калини нема України.» — Відгадайте загадку.  За хатою у садочку,  У зеленому віночку  Та в червоних намистах  Стала пава молода.  І збігаються всі діти,  Щоб на неї поглядіти.  За намисто кожен смик —  Та й укине на язик.   — Її назва — від слова «калити», тобто «загартовувати». А в цьому процесі воєдино зливаються дві могутніх стихії — вогонь та вода, і сходяться вони в найміцнішій речовині — металі. Саме завдяки цьому стоїть калина завжди червоною — і в сирі тумани, і в холодні зливи, і в нещадні суховії, і в люті морози.  Калина — символ України, вірна супутниця людини від народження до останніх днів. Вона була потрібна в різних обрядах, коли приходили вітати батьків з народженням дитини, приносили хліб як символ достатку, корінь життя, гроші як символ багатства і обов’язково калину як символ краси, здоров’я рідної землі. Використовують калину й у весільному обряді: кетягами прикрашають коровай, заквітчують гільце молодої. Калина біля материнської хати — не тільки краса, а й наша берегиня. Є прислів’я: «Мамина калина росте біля хати — сюди прилітають зозулі кувати». Матері привчають дітей саджати калину, доглядати за нею.  — Про яке дерево йдеться у загадці?  Проливала дрібні сльози  Молода дівиця.  Полоскала довгі коси  У чистій водиці.   — Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. «Дарма, верба, що груш нема»,— кажуть про неї та обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила»,— співають у пісні.  «Без верби й калини нема України»,— говорить народне прислів’я.  — Сьогоднішній наш урок ми присвячуємо цим одвічним народним символам.  Прочитай народну казку "Калинова сопілка", прейди за посиланням https://kazky.org.ua/zbirky/ukrajinsjki-narodni-kazky/kalynova-sopilka  1. Гра «Чи уважний ти читач?»  Тестування за змістом народної казки «Калинова сопілка»(Відповіді запиши у зошит)  1. Куди пішли дідова дочка і бабина дочка?  а) В гай;                      б) в ліс;               в) на луки.  2. Що вони там збирали?  а) Гриби;                    б) ягоди;                  в) горіхи.  3. Чому бабина дочка змогла вбити дідову дочку?  а) Бо та заснула;          б) бо та заслабла;     в) бо та знепритомніла.  4. Яке дерево виросло на могилі дідової дочки?  а) Верба;                     б) тополя;                     в) калина.  5. Хто вирізав сопілку з дерева?  а) Козак;                     б) чумак;                      в) солдат.  6. Звідки всі дізналися про злочин, який учинила бабина дочка?  а) Із гри сопілки;          б) зі співу солов’я;     в) з розповіді козака.  Гра «Впізнайте твір»  - Ой помалу малу, чумаченьку, грай, / Да не врази мого ти серденька вкрай! / Мене сестриця з світу згубила — / Ніж у серденько да й устромила.   -  Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся — відсвяткуємо весілля!   - Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.   - Пройшла осінь. Завіяло, замело білою віхолою. Все побіліло, замерзло, лише кущ Калинки горів червоним намистом. Прилетіли горобчики, покуштували ягід, а вони ж бо солодкі, мов мед. Рознесли горобчики славу про кущ Калинки, ще й по насінинці в дзьобику.   - Вона вилікувала воєводу і поїхала з ним, а від’їжджаючи, прощаючись із сестрою Калиною, сказала: «Твоїм ім’ям, сестро, я назву цю рослину, яку я найбільше люблю, бо росте вона в найкращих куточках, милує людей своєю красою і повертає їм здоров’я». З того часу і пішла назва калина.    Знайди легенду про калину чи вербу, прочитай, перекажи. 06.04  Тема: Літературне читання «Позитивні й негативні вчинки персонажів; їхні мотиви»( В. О. Сухомлинський «Усмішка») Народився В.О. Сухомлинський у селі Василівка на Кіровоградщині у бідній сім"ї. Його батько, Олександр Омелянович, працював столяром і теслярем, а пізніше, був сільським кореспондентом. З великою теплотою згадував він свою  матір, Оксану Юріївну, яка виховувала чотирьох дітей. Батьки ніколи не вживали лайливих слів, поважали книгу і прищеплювали любов до книги дітям. У дитинстві малий Василько дуже любив читати і малювати. У його діда була досить велика бібліотека, яку він віддав онуку. А от для того щоб малювати у хлопця не було грошей ні на фарби, ні на альбом.. Їх можна було одержати тільки за збір лікарських рослин. Тому Василько збирав акацієвий цвіт, щоб отримати зошити, а за фарбами ходив за тридцять п'ять кілометрів у місто Кременчук. У школі Василько вчився з великий задоволенням..  Прочитай  оповідання    В. Сухомлинського "Усмішка". Василь Сухомлинський УСМІШКА Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок. Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками.  Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку. Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи. Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку.  Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним?  Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: “Усміхніться й ви, дідусю!” Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурий, брови — насуплені, очі — злі. Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів.  Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитнеє небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре. Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною. Дівчинка йшла собі луками далі, її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає, дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась.  І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами.  Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок. Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремтіли барвисті крильця метелика.  Вона пішла за метеликом, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла. .  Аналіз змісту з елементами вибіркового читання. —   Коли відбулися описані у творі події? Прочитайте опис травневого ранку. —   Що так потішило дівчинку? Яке бажання її охопило? —  Знайдіть опис діда. Про що свідчить такий зовнішній вигляд людини? —   Що   несла йому назустріч дівчинка? На що вона сподівалася? Прочитайте. —  Чому змінився настрій дівчинки і її  серцем оволодів страх? —  Яким їй став здаватися світ? Прочитайте. —  Як дівчинка спочатку зустріла бабусю? Чому вона насторожилася? —  Як бабуся зустріла дівчинку? Яким став світ від   подарованої усмішки?  Склади план до прочитаного твору, надішли для перевірки до 07.04 Прочитай оповідання Олександра Єфімова "Задачі трапляються різні"  ЗАДАЧІ ТРАПЛЯЮТЬСЯ РІЗНІ Математичні задачі бувають різні — і прості, і складні. А ще трапляються й хитрющі, і навіть підступні. Треба добре пометикувати, щоб розв'язати таку. Якось з великими труднощами клас розв'язав таку задачу про ковзани і санки. —    То що, якби не умова задачі, ви б і не знали, скільки коштують санки? — спитала вчителька. —    А звідки нам знати? — здвигнув плечима Вітя. —    Як звідки? — насупила брови Галина Іванівна.— У кого є санки, підніміть руки!.. А ціни санок ви не знаєте. Отже, батьки купляли їх без вас? —    Ні, я з татом ходив,— гукнув Вітя. —    А я з мамою,— додав Борис. —    І я,— промовив Сергій. —    А ціни ви не знаєте? — похитала головою вчителька. І раптом почувся голос Олега Шугая. —    Я знаю. —    Молодець, Олежко,— зраділа Галина Іванівна.—Ну, а скільки коштує пляшка молока чи кефіру? — перевела вона розмову на інше. Клас мовчав. —    Скільки  батьки  заплатили  за  вашу  шкільну форму? Ніхто ані пари з вуст. —    А скільки коштує хлібина? — учителька трохи помовчала.— Ну й ну! Про тістечка й морозиво я не питаю,  бо певна,  що знаєте.  Що,  Олежко,  і ти  не можеш відповісти? —    Можу,— ледь чутно, але твердо сказав Олег Шугай. —    А чого ж йому не знати, він щодня по магазинах ходить,— хихикнув Борис. Дехто з учнів і собі захихотів. —    То що ж, по-твоєму, Борисе, допомагати мамі — це смішно? Учні насторожились. —    Допомагати можна, чого ж... Але з сумкою — це... це вже не чоловіча справа,— розгубився Борис.— І взагалі — він мамин мазунчик... Цілує її вранці, я сам бачив! У класі запала тиша. Мовчала і Галина Іванівна. Зрештою сказала: —    Ні, Борисе, з тобою не можна погодитись.— Вона пройшлася між рядами парт, пильно вдивляючись у кожного.— Я і мій брат змалку теж допомагали мамі. І по хліб, бувало, сходимо, і в хаті приберемо. Що ж тут смішного? А тепер мій брат — генерал... І про поцілунки. Я теж бачила, як Олег ніжно прощається з мамою. Видно, що він хороший син, любить маму. Я б хотіла, щоб усі хлопці нашого класу були такі... Вдома Олегові було дуже сумно. Гуляти не хотілося. Коли прийшла з роботи мама, він не підхопився, як завжди, не почав її розпитувати і про свої шкільні справи нічого не сказав. На кухні мама здивувалась. —    Олежко, а чого посуд не помито? —    Гарячої води не було... —    А хліба чого немає? —    Забув... — тихо відповів син із своєї кімнати. Мама зітхнула, але більше нічого не сказала. ...Вранці разом вийшли з дому. Коли їхали в ліфті, мама хотіла поправити синові комірець плаща, але Олег мовчки відсунувся вбік. —    Що з тобою, синку? —    Нічого... На розі вулиць, де щоранку вони прощалися, постояли. —    Бувай здоровий, Олежко... Олег, не підводячи голови, сумно проказав: —    Мамо, а з мене хлопці у класі сміються... —    Чого це? —    Що я з сумкою ходжу... Ну і те... коли ми прощаємось. —    А-а-а,—  мати  насторожилася.—  І  що  ж  ти вирішив, мій хороший син? Олег мовчав. Мати ступила крок. —    Ну, бувай, я пішла. —    Стій, мамочко! — Олег шарпнувся до неї, підвівся  на  носках  і  чоломкнув  у  щоку.—   Приходь раніше, не запізнюйся!      Чи здогадався ти, про які різні задачі йдеться в оповіданні? Які знання Олега виявились у розмові із вчителькою? Чому Олегові було сумно? Які почуття переживав хлопчик?  Доведіть, що Олег не змінив свого ставлення до мами. Складіть план прочитаного. Підготуйтесь переказати оповідання, придумайте його продовження. Вивчи напам'ять виділену частину тексту. 08.04  Тема: «Герой (персонаж) твору. Головний і другорядний персонажі у творі, стосунки між ними. Вчинки й характери персонажів»( Всеволод Нестайко «Космонавти з нашого будинку») 1.Прочитай оповідання Всеволода Нестайко «Космонавти з нашого будинку» , перейди за посиланням https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2787 — Кого Натка любила найбільше? А чого вона не могла терпіти? — Знайдіть і прочитайте, як дівчинка згадує час дружби з Вадькою. — Чому діти перестали товаришувати? — Що робила Натка, щоб довести, що вона не гірша за хлопців? Чи їй це вдалося? Як саме? — Про яку таємницю дізналася Натка? Прочитайте, як вона міркувала з цього приводу. — Які риси характеру Вадька і Бориса виявилися під час «тренувань»? — Які епізоди оповідання В. Нестайка вам особливо сподобалися? Коли ви хвилювалися, а коли — раділи? Контрольна робота. Робота з літературним твором. Прочитай текст. КАЛИНА ЦВІТЕ ПІЗНО Жила собі дівчинка Марійка. На цю осінь вже в третій клас перейшла. Після уроків біжить вона на город, а потім у сад. Тут Марійка нарве травички для кроликів, опалі яблука позбирає, вичистить гарбузи, а їхнє насіння покладе сушитися на підвіконня. Якось покликала її сусідка бабуся Марина. — Чуєш, онучко! Я на своїй калині вже кетяги обламала. Час і тобі пообламувати,  бо незабаром дощі почнуться! Пообламувала дівчинка кетяги калини і взялася пучечки в’язати. Коли це заходить у двір тітка Ольга. Марійка хутенько принесла стільця: — Сідайте, тьотю! — Та ніколи мені. Їду в місто до дочки. Вона просить, щоб  на цілу зиму зоставалася. Щось я хворію часто. Ось вам пиріжків  принесла. Бувай здорова! Провела Марійка  гостю та й сіла пиріжки їсти. Як же смачно! І враз дівчинці зробилося соромно-соромно. Згадала, що тьотя Оля все покашлювала, а вона, Марійка, не дала їй ані жменьки калини. Калина від застуди чи не найкращі ліки. Швидко проминула зима. Ось і весна прийшла з теплими дощами. Облетіли з вишень білі пелюстки,  перецвіли яблуні. Лише калина і досі чорніє. Жодного листочка на всьому кущі. А коли ж вона цвістиме? Бабуся й каже: — Бачиш, онучко, недарма калина завжди цвіте пізно. Наче прислухається, вагається. Всі дерева й трави дуже чутливі до зла і добра, до людського слова. А калина — особливо! Тобі видніше, за що вона могла на тебе нагніватись. Щось, мабуть, сталося, що цього року цвісти не хоче. — Я починаю здогадуватись... От якби тітка Ольга додому вернулася! Я для неї три пучки ягід приберегла. А минулої осені, коли вона заходила до нас, якось не здогадалася з нею поділитися, — виправдовується дівчинка. — Бачили Ольгу в місті, навесні вона знову розхворілася. Ти її не дочекаєшся. А коли надумаєш сама їхати до неї, то у мене адреса є — ось, візьми. Ходила Марійка замислена цілий день, а тоді надумала разом з мамою поїхати до Києва, щоб знайти там тьотю Олю. — Я перед нею так завинила! — каже дівчинка мамі. — І перед калиною винна теж, то через мене вона сохне. За якийсь тиждень приїхали мати з донькою до міста, пішли до тітки Ольги. Зраділа вона гостям, привітала, посадила у вітальні й стала розпитувати, які в селі новини. Марійка мерщій і каже: — Та все добре, все як було, тільки моя калина після зими чомусь не оживає. Пам’ятаєте, я вам не вділила ягід восени? То ось привезла. Візьміть, будь ласка! Тітка Ольга усміхнулася: — Та що ти! Такі дрібниці! Та й мені незручно було просити... Все гаразд, не мучся тим. Сідаймо чай пити! Наступного дня увечері йшли Марійка з мамою рідною вулицею. Коли вже до хати підходили, прислухалися — а в їхньому садку соловейко щебече.  Забігла дівчинка у двір, глянула — калина за одну нічку і зазеленіла, і рясним цвітом вкрилася. І відтоді Марійчина калина цвіте щороку. Знає вже дівчинка, як її доглядати. Половину ягід вона людям роздає. А як дізнається, що хтось занедужав, то й останніми поділиться. За Тетяною Майданович Дай відповіді на запитання  (в онлай тесті), перейди за посиланням https://forms.gle/5ouhr5fKQT2gmqQC7 10.04 Тема: «Сюжет і композиція (без уживання термінів). Факти, події, випадки, пригоди в художньому творі, їхні взаємозв’язки».   ( Марія Чумарна «Лумпумчик») Прочитай уривок із фантастичної повісті  М.Чумарної "Лумпумчик", пререйди за посиланням https://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9C._%D0%A7%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0._%D0%9B%D1%83%D0%BC%D0%BF%D1%83%D0%BC%D1%87%D0%B8%D0%BA Зроби  руханку, перейди за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=NcI3S6eGxsI Аналіз змісту твору. — Чому Василько вирішив узяти Лумпумчика на футбольний матч? Хто йому у цьому мав допомогти? Ким доводився Юрчик Василькові? — Що хлопець пояснив малому сусідові? — Які почуття переживав хлопчик під час матчу? Що його турбувало? — Поміркуйте, чому Лумпумчик утік від Юрчика. Характеристика головного героя. — Які риси характеру хлопчика з’явилися у цьому епізоді його життя? — Запиши ті прикметники, що характеризують хлопця, Доведи свою думку словами з тексту. 14.04  Тема: «Тема та основна думка твору»( Марія Чумарна «Лумпумчик») Ще раз перечитай уривок із фантастичної повісті  М.Чумарної "Лумпумчик", пререйди за посиланням https://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9C._%D0%A7%D1%83%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0._%D0%9B%D1%83%D0%BC%D0%BF%D1%83%D0%BC%D1%87%D0%B8%D0%BA Склади план до твору. - Сьогодні ми ознайомимося з творчістю української письменниці Лесі Мовчун та збірками її казок.  Біографічна довідка —   Леся Вікторівна Мовчун народилася 26 серпня 1969 р. у м. Києві. Постійний автор рубрики «Наш скарб — рідна мова» (журнал «Барвінок»). Має кілька сотень публікацій у журналах для дітей «Малятко», «Барвінок», «Соняшник», «Перець», «Пізнайко», «Стежка», «Однокласник», «Веселка» та ін., а також книжки для дітей «Неслухняні яблучка» (1997), «Чепуриться черепаха» (1999), «Для чемних ведмежат» (1999), «Кактусове королівство» (2007), «Ви такого ще не чули? » (2008), «Мовна лікарня. Пригоди Лерки Севрючки і цікаві завдання з культури мови» (2009), «Усе підростає» (2010), «Арфа для павучка» (2011), «Про цікавих тварин загадки малим» та дві збірки поезії «Боса троянда» (1993) та «Відцвітають птахи» (2005).      Леся Вікторівна говорить: «Творчість для мене — це форма існування думки. Думка — це озвучений образ. А образ — маленький атом моєї внутрішньої галактики ».  Знайомство з творчістю Лесі Мовчун  - Тож давайте знайомитися з жителями збірочки Лесі Мовчун. Вітрик – юний вітерець, що гуляє світом, шукає друзів і губить літери зі свого імені. Ця казка-гра, де з Вітрика герой перетворюється на Светрика, а потім і на собаку Сетра, зачарує дитину і їй обов’язково захочеться погратися зі своїм іменем і вигадати нові чудернацькі прізвиська собі і заодно вам. Уля і Джуля – сестрички-гусені з казки «Гостина». Одна – спокійна, домашня, інша – непосида. Джулька любить ходити у гості. Одного разу їй випало завітати до родини горобчиків. Те, що там трапилося з нею, стало добрим уроком для мандрівниці, який навчив її, з ким треба дружити і хто є справжні друзі. Павучок Карпик – юний арф’яр, що хоче вступити до музичної школи, де вчаться бджілки хоровому співу, коники – грі на скрипці, комарики – на сопілці. Карпик прийшов на іспит разом з мамою, яка мріє, щоб її син став хорошим арф’ярем і став схожим на батька. Але тут дивина – Карпик прийшов на іспит не з сонячною арфою, як усі, а з небувалою – місячною. Дивний інструмент його не слухається, і всі з Карпика сміються, засумнівалася у його таланті навіть мати. Розчаровані мама з сином повертаються додому. Та вночі мама чує дивовижної краси музику – то грає місячна арфа її сина… Бути на своєму, йти до мети, вірити у своїх близьких вчить ця життєствердна казка. Хро – веселий та милий хробачок, який облаштовує собі будинок із запашного яблука, а його друзі йому у цьому допомагають. Проте осінь не за горами, і Хро розуміє, що його оселя недовговічна. Він не засмучується, розуміє, що наступного року він все почне спочатку. Йому доведеться знов важко працювати, будувати свою оселю, щоб запрошувати своїх друзів і жити затишно й весело. Пані Потапенко – ведмедиха, яка готується до свого Дня народження. Того святкового дня вона влаштовує найграндіозніший бенкет за всю лісову історію. У цьому їй допомогла брошка – бджілка з кришталевими крильцями, дзвін якої закликав бджолину братію наповнити келихи усіх гостей відбірним запашним медом! Та, на жаль, чарівна брошка зламалася під вечір. «Бджоли не мають носити мед ведмедям. Диво буває тільки раз!», – цими словами пані Потапенко закінчується казка. Щось у цій фразі ховається невимовно глибоке і водночас просте, власне як і все, що відбувається у золотому дитячому віці.      Усі казки Лесі Мовчун вчать любити природу, звірят, пташок, комашок, зачаровуватися реальним, живим, а не віртуальним і штучним. Вірити в дива, неіснуючі країни та істоти, мріяти… І наостанок хочеться попередити, що ця книга не для читання, а для постійного перечитування разом із дитиною, зачитування на ніч. Для добрих, ніжних та солодких снів.      К * Фізкультхвилинка Опрацювання казки Лесі Мовчун «Арфа для павучка» Прочитайте казку . - Чи зацікавив вас початок казки? Які почуття він викликав?  Які дійові осіби зустрілися у казці. Спостереження за мовою дійових осіб.      Чи відбувалися зміни у настрої героя? Доведи свою думку (усно)  17.04  Тема: «Гумористичні твори для дітей, їхній вплив на людину» (Микола Носов «Як Незнайко був художником») Прочитай казку, перейди за посиланням https://xn--80aaukc.xn--j1amh/neznajko3.html 1) Аналіз змісту прочитаного твору - Хто головний герой твору? - Назвіть інших дійових осіб. - Чий портрет Незнайко намалював першим? - Чиї портрети ще були намальовані? - Зачитайте розмову Гунька із Незнайком. - Зачитайте діалог доктора Пілюлькіна з Незнайком. - Зіставте імена дійових осіб з тим, якими їх зобразив «художник». Що ви помітили? - Порівняйте, як кожен із малюків сприймав свій портрет і портрет інших. - З яким почуттям автор описує пригоди Незнайка? Склади план прочитаної казки. Виконану роботу надішли на вайбер або Emeil/ 21.04 Тема: «Гумористичні твори для дітей, їхній вплив на людину» Прочитай гумористичний вірш Степана Олійника. Чудо в червику Як відомо, всі ледачі Ждуть легенької удачі (Без труда щоб їм везло!). Так і з Васею було. Вчиться Вася в п’ятім класі. Якось друг і каже Васі: — Знаю чудо я одне. Чудо справді чарівне. Будеш мати без мороки Ти п’ятірки за уроки, Лиш зроби, мій друже, так: Роздобудь собі п’ятак, Приліпи його, мов латку, В черевик під ліву п’ятку, Узувайся і ходи. Піде діло — хоч куди! Це я, — каже, — перевірив. — ...Вася здуру і повірив. Ліпить Вася Боровик П’ять копійок в черевик. Взувся, Тупнув, Взявсь у боки: — Більш не вчитиму уроки: Повезе мені і так, Під п’ятою ж є п’ятак! Вранці йшов і всю дорогу Припадав на ліву ногу. Ось і школа, Ось і клас. Арифметика якраз. — Боровик, іди до дошки! Вася встав, пом’явся трошки, На п’ятак натис — дарма! Де ж те чудо? Щось нема. ...За годину викликають, З географії питають. Вася встав — ні в сих ні в тих, Замість чуда — в класі сміх. Мав мороку він велику, Бо п’ятак у черевику Відіграв одну лиш роль — Надавив йому мозоль! Закінчилися уроки — Бігли учні в різні боки. Ну, а Вася Боровик Ледве тяг свій черевик. Під п’ятою п’ять копійок, А у сумці — стільки ж двійок! Дай письмову відповідь на запитання. - Як ти вважаєш, чому чуда не сталося? Дай пораду Василькові. 22.04 Тема:«Жанр. Жанрові ознаки творів. Жанр. Жанрові ознаки творів» (Василь Чухліб «Пісня тоненької очеретини») Прочитай казку В.Чухліба. ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ (Казка) Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути. — Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася Жаба-скрекоту-ха.— Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я... — Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала.— А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч? — Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли. — Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай.— Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать. — Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др-р! — обурився Деркач. Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик. Тоненька Очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води. — А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає. — Бо я нічого не вмію робити,— прошепотіла Очеретина. — Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер.— Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу. І він дмухнув на Очеретину раз, удруге. І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала... Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. Вони заслухалися. Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі. Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води. І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить. Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали,— якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде. Ну, а Вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні. Дай відповіді на питання: - Яка головна думка твору? - Який жанр твору? - Хто допоміг очеретині знайти свою співучу пір'їну? - Кому з дійових осіб відповідає прислів'я: «Не хвали сам себе, нехай тебе люди похвалять»?  Перекажи казку з продовженням. Творча робота.   Напиши,  як у звичайному можна відкрити прекрасне? 24.04 Тема:«Авторський вибір слова для характеристики героя, створення комічних ситуацій і т. ін.» (Анатолій Камінчук «Як я став письменником») Познайомся з біографією Анатолія Камінчука Анатолій Камінчук народився 1939 року в Києві в сім’ї службовця. Коли почалася війна, його батько – Семен Камінчук – пішов на фронт – в 1943 році загинув у боях під Житомиром. Мати, Марина Федорівна, разом із сином переїхала у село Луб’янку (Бородянський район Київської області) до свого батька Федора Івановича Петренка, де потім Анатолій закінчив середню школу. Після служби в армії, закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працював учителем на Житомирщині. Писати вірші почав ще в школі. Перший вірш надрукував у районній газеті, коли навчався у дев’ятому класі. Він називався “десятикласнику”, 1956 рік. В 1958 році газета “Київська правда” подала велику добірку віршів поета-початківця з передмовою Платона Воронька. У 1969 році вийшла перша збірка віршів Анатолія Камінчука “Свічадо”, тоді ж він переїхав до Києва. Працював у журналі “Малятко”, у видавництві “дніпро”, завідувачем відділу, заступником головного редактора журналу “Київ”. Друкувався у журналах “Україна”, “дніпро”, “Вітчизна” тощо. Прочитай оповідання Анатоля Камінчука "Як я став письменником" ЯК Я СТАВ ПИСЬМЕННИКОМ Пригадую себе маленьким: надворі хуґа, заметіль, зима. На вікнах «білі лисиці» — це Морозенко розмалював шибки. У хаті холодно, а за вікном — світу білого не видно — завіяло, намело аж під стріху. Сиджу біля вікна й розглядаю химерні візерунки на склі, прохукую на шибках прозоре віконечко — ой леле, як там цікаво! У пухнастому інеї сині дерева, на гілках снігурі, синички, горобчики. На паркані, на дротах шапки снігу. А сніг іскристий, рожевий, блискучий. Тоді не було ще ні телевізора, ні домашнього кіно, а були в мене кольорові олівці, які мама подарувала на день народження. І я взявся до малювання. Хотілося це побачене диво перенести на папір. І застрибали, як живі, зайчики та білочки, повиростали химери дивовижні, захурделила сніговиця, заграла у переливах сонця райдуга-веселиця. Незчувся, як і день минув. Повернулася мама з роботи. Похвалила за малювання. А тоді мені забажалося ще й віршики до малюнків зробити. Не пам'ятаю, які вони були, ті віршики. Та головне — ті рядочки сподобалися мамі, і вона мене знову похвалила. Мабуть, саме відтоді я і почав римувати, тобто писати вірші. Отой радісний і святковий стан душі бережу в собі, коли беруся за перо, коли мережу рядки, коли пишуться вірші для вас. Анатолій Камінчук     Про які роки пише автор? Що спонукало його до творчості? Чи переживав ти подібні почуття? Прочитай рядки з вірша. Спробуй відновити пропущені слова. А чи зумієш ти продовжити вірш? КОЖНИЙ ЗНАЄ СВОЄ ДІЛО Літака веде ... , робітник йде на ... , школярів учитель ... , космонавт в ракеті ... ! Кожний знає своє .... Робить чесно його, вміло. Емілія Саталкіна 28.04 Тема:«Тема та основна думка твору. Сюжет і композиція (без уживання термінів)».( Микола Трублаїні «Пустуни на пароплаві») 1. Прочитай на с. 69  про життєвий і творчий шлях М.Трублаїні. 2. Прочитай уривки з кники "Пустуни на пароплаві" 3. Дай усно відповіді на запитання після тексту. 29.04 Тема:«Мова художнього твору. Засоби художньої виразності у творі. Авторський вибір слова у творах різних жанрів.( Олександр Копиленко «Кріт неборака»)  Загадка - Відгадайте загадку ще про одну тварину. Живе під землею, і все він там бачить,  А вийде назовні — одразу незрячий.   -         - А що ви знаєте про цю тварину?    - Сьогодні ми зробимо іще один крок в країну братів наших менших. Познайомимось з оповіданням О.Копиленка «Кріт-неборака» - Хто ж він, О. Копиленко? Учитель за фахом, письменник за покликанням і великий природолюб. Письменник народився на Полтавщині в місті Краснограді. Видав понад 100 книжок. Особливо відомими стали розповіді про природу. В його творах читач завжди знайде щось цікаве, незвичайне. Прочитай оповідання О.Копиленка "Кріт-неборака", виконай завдання, розміщеніна блозі після тексту. Аналіз змісту та вибіркове читання. - Кого автор побачив біля своїх ніг? Чому його здивувала поява крота? - Прочитайте речення, у яких є опис крота. - Де постійно живе кріт? Що він робить під землею? - Яке питання зацікавило автора? Прочитайте. - Чому учені й інженери зацікавилися кротом? Прочитайте опис досліду, який вони провели. - Що виявили дослідники? Прочитайте, де кріт діває землю, яку риє. - Які особливості має будова тіла крота, що дозволяє йому так працювати під землею? - Чим кріт-неборака допоміг інженерам? - Як учені шукають «підказки»  в поведінці тварин? Склади план до цього твору, перекажи його за планом. План надішли на вайбер. 04.05 Тема: «Урок позакласного читання. Школа добрих вчинків (за творами В.О.Сухомлинського)» Подивись відеурок , попрацюйте разом , перейди за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=E0g3wUIHz_w  Познайомся з твором В.Сухомлинського "Не загубив, а знайшов, перейди за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=zteDBXz_HYY 06.05 Тема:«Формування письменником читацького враження про зображувані події та героїв твору.( Михайло Слабошпицький «Чудасія на балконі» Прочитай текст , виконай завдання після тексту (усно)  Виконай контрольну роботу з читання ( прочитай текст, виконай завдання) Контрольна робота з читання          Попрацюй з презентацією (прочитай текст, виконай завдання), перейди за посиланням  https://docs.google.com/presentation/d/1-eoEAH5cBO2sQiQRCwnYsypXPYxt6V0J8O9EkcN-eBk/edit?usp=sharing Виконану роботу надішли на вайбер ( для тих, хто не  був присутній на онлайн уроці)    08.05 Тема: «Народний побут, місце події у соціально-побутовій казці. (Всеволод Нестайко «Жевжик») Сьогодні ми познайомимося з твором В.Нестайка "Жевжик" 1. Передбачення за заголовком.  - Поміркуйте, про що може йти мова у цій казці? 2. Словникова робота. - Чи зустрічалося вам коли-небудь слово «жевжик»? Жевжик -вертлявий, меткий хлопчик; бешкетник  -Поміркуйте, чому усі слова написані з великої букви? За що люди отримали такі імена:Пшик, Кривоший,Закаблу, Здоровило? «Жевжик» Всеволод Нестайко Він народився сонячного ранку в капусті на городі баби Горобчихи, стара хата якої притулилася край села Великі Диваки попід самісіньким Казковим Лісом. Коли намагався перекричати півнів. бабуся вийшла з хати, він уже сидів на великій капустині, метляв ногами й Баба Горобчиха аніскілечки не здивувалася. Вона ніколи не дивувалася. А лише дивувала інших. У селі її вважали хто знахаркою і чарівницею, а хто — шептухою, відьмою... Вона малювала химерні веселі картини, на яких були квіти, дерева, Великих Диваків і не тільки милували око, підвеселювали настрій, а й рятували чудернацькі звірі та різні дивовижні створіння. Ці картини висіли в кожній хаті і після цього хворий одразу видужував і більше не хворів. Отож бабуся від хвороб. Кожному, хто приходив до Горобчихи з якоюсь недугою, вона дарувала картину, аніскілечки не здивувалася, а тільки усміхнулася і сказала: — Доброго ранку! Іди вмивайся, роби зарядку, будемо снідати. Вмиваючись, він так реготав і бризкався водою, що бабусина чорна киця змушена була видряпатися на стару грушу. — От жевжик! — похитала головою бабуся. Так він одержав своє ім'я. Волосся у Жевжика було довге й жорстке, наче стигле жито, і стирчало врізнобіч, як голочки в їжака. Бабуся спробувала його причесати, але потім махнула рукою. Очі в нього були великі й сині-сині, мов небо цього безхмарного сонячного ранку. — Твоя мама — Казка, а тато — Ранок! — загадково усміхнулась Горобчиха.— Отож шануйся! Але шануватися Жевжик не хотів. Він хотів гратися й реготатися. Така вже була в нього вдача. Регочучи, покатався верхи на бабиній козі Мекекеші. Регочучи, жбурляв камінці в бочку з водою... А тоді побіг по сусідах — знайомитись. Поряд з бабою Горобчихою жив коваль Пшик. Добрий був коваль, та не мав замовлень. Але він все одно гупав у кузні молотом по якій-небудь залізяці, поки від неї кривими. За ним — чоботар Закаблук, який шив чоботи з такими високими лишався один пшик. Далі жив кравець Кривоший, в якого всі шви на одязі були ішли до церкви. підборами, що ходити в них було небезпечно. І диваківці взувалися лише тоді, як Недарма село називалося Великі Диваки. Геть усі жителі його були дивакуваті. Жевжик дуже тішився, знайомлячись із сусідами. Всі вони йому страшенно подобалися. Аж раптом заторохкотів мотор, і з Казкового Лісу виїхав мотоцикл. На ньому сиділи двоє. За кермом — якийсь голорукий здоровило у барвистій жилетці, обвішаний блискучими бляхами й ланцюгами. Позад нього — маленький миршавий гостроносець з неймовірним чубом, що, як півнячий гребінь, стирчав на голові. Чоботар Закаблук, з яким саме знайомився Жевжик, одразу зблід, як стіна: — Ой! Знову Сявка і Здоровило! Виявилося, що ці двоє уже півроку тероризують село. Раз у раз приїжджають у село і, погрожуючи, щось вимагають. І диваківці покірливо віддавали їм своє добро. Диваки, як відомо, добрі й беззахисні. — Та ви що?! — вигукнув Жевжик.— їх же всього двоє, а вас он як багато. — Еге! Ти не знаєш, який Здоровило дужий, а Сявка жорстокий! Коваль Пшик спробував дати відкоша, то вони його так побили, що він два тижні молота підняти не міг. — А дайте-но мені на хвилинку ваше чоботарське шило! — І Жевжик сміливо рушив до мотоцикла, з якого щойно злізли бандити, попрямувавши у двір кравця Кривошия. Жевжик тихцем попроколював шилом колеса мотоцикла, а тоді крадькома наздогнав злодіїв, що піднімалися на ґанок, і швиденько вколов шилом одного і другого. — Ой! Ой! — в один голос скрикнули Сявка і Здоровило, хапаючись ззаду за штани. Обернулися, та Жевжик уже тікав, регочучи. Вони кинулися наздоганяти його. Та хлопчик спритно видряпався на височенну тополю і з верхівки глузував із Сявки та Здоровила. Бандити аж трусилися від люті. — Ми його зіб'ємо, як горобця! — вигукнув Сявка, схопив каменюку і щосили швиргонув у Жевжика. Але той гойднувся на гілці, і камінь пролетів мимо. Здоровило обома руками вчепився за стовбур тополі і з такою силою трусонув, що тополя аж зарипіла. Але струсити Жевжика не вдалося. Він гойднувся на гілці і, мов жбурляти їх у Сявку і Здоровила. акробат у цирку, перелетів на стару грушу. І там, зриваючи груші, почав З усіх дворів позбігалися диваківці і захлиналися від реготу. Коли з ворога можна сміятися, ворог уже не такий страшний. І диваківці враз засоромилися, що вони, дорослі дядьки, боялися тих нікчем, а маленький хлопчик поводиться так хоробро. Коваль першим схопив свій молот і вигукнув: — Хіба ми дозволимо кривдити хлопчика? — і кинувся до Сявки і Здоровила. А за ним чоботар, а тоді всі інші побігли боронити Жевжика. Недарма кажуть: сміливість — половина перемоги. Побачивши таке, Сявка і Здоровило лякливо озирнулися й кинулися до свого мотоцикла. Рвонули з місця, та попроколювані колеса не слухалися керма, мотоцикл пішов посхоплювалися і, стогнучи та кульгаючи, дременули в ліс. зигзагами і врізався у могутній дуб на узліссі. Сявка і Здоровило Давно диваківці так не раділи. Вони кричали, сміялися. Та враз чоботар Закаблук схаменувся: —Стривайте! А де ж той хлопчик?! На груші Жевжика не було. І у дворі теж. Він зник... Тільки під грушею у траві лежало чоботарське шило... Всі обступили бабу Горобчиху, розпитуючи про загадкового Горобчиха відмовчувалась, таємничо усміхаючись. хлопчика, який щойно народився в капусті на її городі і одразу ж зник. Але Відтоді, малюючи свої картини, вона обов'язково ховала серед квітів усміхненого рудого Жевжика. І Жевжик оселився у кожній хатині Великих Диваків. І ніхто вже ніколи нічого не боявся. Не забувай захищати менших і слабших, навіть якщо їхній кривдник дужчий за тебе. Адже сміливість — половина перемоги. 3. «Килим ідей»   - Яка мета казки? - Яким могло бути закінчення казки, якби Жевжик не з’явився в селі? - Які якості хлопчика допомогли йому справитися з бандитами? - Як його вчинок змінив диваківців? 4. Творча лабораторія.  Складемо характеристику Жевжика. (виконай завдання письмово, вкажи риси його характеру, доведи свою думку ) Завдання надішли на вайбер.  Сміливість - дуже важлива риса характеру. Саме сміливість дозволяє приймати правильні рішення. 12.05  Тема :"Зв'язок літературної казки з фольклорною.Письменники казкарі". Прочитай казку Ю.Ярмиша "Як солов'ятко вскочило у біду". У Соловейка з Солов'їхою народилося надзвичайно здібне пташеня! Така звістка рознеслася по всьому лісі. —    Те пташеня співає не тільки по-солов'їному, а й по-дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то й як Зяблик утне!* Всі сусіди зліталися, щоб послухати той спів. Дрізд схвально кивав: —    Йому треба було народитися Дроздом! —    Ой, як чудово! — захоплювалася Очеретянка.— Це Солов'ятко співає, ну чисто як наші уславлені співаки. —    Та що ви! — не погоджувалась Мухоловка-пістрявка.— Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — так той тільки Вівчарик, Іволга — тільки як Іволга виспівує, а це Солов'ятко може одразу заступити їх усіх. Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант. —    Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи у Солов'я і Солов'їхи. —    Важко сказати, важко сказати! — гордовито відповідали батьки.— Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Він співає лише на один лад... І ось Дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні Вівчарики у чудових співаків Вівчариків, звичайні Солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого. А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Одного разу посиділо на уроці у Вівчарика. Слава про Солов'ятко, яке майстерно наслідувало інших птахів, рознеслася по всіх лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь його захоплено приймали. Через ці запросини Солов'ятко часто не бувало вдома. Так непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній — прощальний концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу. Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж підкорити своїх слухачів, і воно залилося швидкою щебетливою треллю Славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка, засвистало дзвінко й сумне мов Вівчарик. Проте Солов'ятко марно чекало захоплених вигуків своїх шанувальників. Раптом пронизливо засвистів Зяблик: —    Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але дорослий Соловей повинен співати по-своєму! Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. У перельотах з лісу в ліс воно й не помітило, як виросло! А Вівчарики підхопили: —    Наш Вівчарик співає краще за нього. Звідусюди линули незадоволений свист, лящання, тенькання: - Якщо не вивчиш рідний спів, Мелодії своїх батьків — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох! Пісням твоїм настане край, Тебе забуде рідний гай — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох! Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав: —    Ти покажи нам своє — солов'їне мистецтво! Співак від сорому зірвався з гілки і, не озираючись, майнув у рідний ліс. Ніколи не чув він про таку ганьбу! Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його теж виросли, і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко. Тоді співець полетів до відомого літнього Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той зарадив йому в біді. Роз'єднай слова і прочитай. Славетний|митець|прослухав|Солов'ятксоізажуренопохитанголовою: —    Надтопізно. Співаючи/зчужогоголосу, тиназавжди втративсвійвласний!  Утне — тут: заспіває Дай відповіді на запитання:      -Чому спочатку всі птахи захоплювалися співом Солов'ятка? Прочитай.      -Як проминуло літо у Солов'ятка?       -Знайди і прочитай уривок про останній концерт співака. Що засуджували птахи? -Поміркуй, як довго тривали описувані події? Чому Солов'ятко вскочило у біду? У чому головна думка казки? Чи тільки птахів вона стосується?       Читаючи, звертайте увагу на настрій дійових осіб і розділові знаки, які підказують інтонацію читання.Хто   читає   уважніше?  Назвіть усіх  птахів,  які згадуються в тексті.       Чим літературні казки відрізняються від народних?  18-19.05 Тема:  «Смислові та причиново-наслідкові зв’язки між епізодами, подіями та явищами, подіями та вчинками героїв у творі.»( Юрій Ярмиш «Паличка - рятівниця») 1.Познайомся з життям і творчістю Ю. Ярмиша. Ярмиш Юрій Феодосійович народився 25 травня 1935 року в місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області в учительській сім’ї.    Після закінчення факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1958) Юрій Ярмиш почав писати казки. Працював тоді за фахом у Криму. І через два роки в Кримському обласному видавництві вийшла перша книжка „Вітрисько”. 1962 року переїхав до Києва, працював головним редактором журналу „Піонерія” та „Радуга”, а з 1988 року – в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, він -  професор Інституту журналістики. Заслужений працівник культури України.                                                                                                                                                                                                                                                      Вже більше п’ятидесяти  років працює Юрій Ярмиш на ниві дитячої літератури. За цей час вийшло у світ понад 70 його книжок казок, притч, байок. Крім того, він – автор книг подорожей „Дорогами Індії”„Набат Хіросіми”„Світ тривог і надій”. Твори Ю.Ярмиша перекладено  15 мовами світу. Він – казкар.. За книжки „Золотий кораблик”, „Сонечко”, „Вовчі окуляри” він удостоєний у 1974 році премії імені М.Островського, за цикл казок-новел – літературної премії імені Ю.Яновського 2002р. . Прочитай казку Ю.Ярмиша "Паличка-рятівниця" Паличка-рятівниця Жив собі на світі ледар. Звичайнісінький ледар. Мабуть, і тобі траплялося бачити схожого на нього. І якщо такий учиться в твоєму класі, неодмінно дай йому прочитати цю казочку. Так ось. Ледаря звали Миколою. А сталося це тоді, коли на деревах та кущах із малесеньких буро-жовтих бруньок  визирнули зелені язички   першого листя. Хлопці ганяли надворі м'яча. А Микола нудьгував: мати замкнула його в квартирі, щоб він як слід вивчив уроки. «Ото б добре було, — мріяв Микола, — знайти Чарівну Паличку-рятівницю. Щоб замість мене домашні завдання робила й усе інше. За такою паличкою і на край світу піти не страшно!» І нараз сталося чудо... — Навіщо ж на край світу? — почув Микола за своєю спиною чийсь добрий тихий голос. Хлопчик озирнувся. Посеред кімнати стояв зовсім малюсінький дідусь — удвічі нижчий за Миколу. На ньому були червоні шаровари з білими цятками й білий ковпак з червоними зірочками. Довга сива борода дідуся зникала десь аж за його спиною. — Навіщо на край світу йти? — повторив дідусь. — Можна здобути те, що ти бажаєш, і тут. — Пробачте, — пробурмотів Микола розгублено, — хто ви такий? Дідусь відповів поважно, з гідністю: — Я — Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці! Микола мовчав, зачарований. Виходить, що в казках усе правда, й чарівники є? — Ви справді дасте мені Чарівну Паличку? — спитав він недовірливо. Дідусь відповів цілком серйозно: — Якщо ти заслужиш її, звичайно! Але ти повинен виконати три мої завдання. Згода? Микола про всяк випадок кивнув. Може, завдання неважкі?.. — Слухай перше завдання! — голос у дідуся став урочистим. — Увесь тиждень ти, Миколо, повинен сам прибирати свою постіль і допомагати матері! «У-у, — хотів було поскиглити Микола, — не хочу!» Але якийсь голос прошепотів йому: «Не спіши пхикати, адже в нагороду ти одержиш Чарівну Паличку-рятівницю!» — Я згоден, — ледь чутно сказав Микола. — От і добре, — бадьоро кивнув дідусь, поправив на голові ковпак і... розтанув у повітрі, наче його й не було. Микола ущипнув себе за руку, — може, наснилося? Ні, боляче. Виходить, треба за діло братися. Ох, як не хочеться! Але все ж цілий тиждень Микола прибирав у кімнатах, допомагав матері мити посуд і навіть до крамниці двічі бігав. Мати мовчки раділа за сина і дивувалася — з чого б то все? Ох, якби знала мати, — можливо не було б у неї такого доброго настрою. Адже син старався тільки тому, щоб потім взагалі нічого не робити, а все наказувати чудесній Паличці.     Рівно через тиждень Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці з'явився перед Миколою. — Як твої справи, чи виконав моє завдання? Микола розповів про все. — Початок непоганий, — погладив свою пишну бороду старий. — Перший крок до Чарівної Палички ти зробив. Слухай тепер друге завдання: цілих десять днів підряд ти не повинен кривдити малят — я знаю, з тобою таке трапляється. Ти не тільки не чіпатимеш їх, але й боронитимеш, якщо їм будуть завдавати прикростей хлопчики дужчі й старші за тебе! Дідусь поправив свій ковпак і зник... — Ото вскочив у халепу! — свиснув Микола. — Вітька Дубина напевно роз'юшить мені носа! Але іншого способу роздобути паличку не було. Треба було ставати хоробрим і справедливим. І коли на великій перерві Вітька Дубина без усякої причини штовхнув одного малюка і той впав, боляче забившись, Микола сміливо підійшов до бешкетника й сказав: — Якщо ти зараз же не піднімеш хлопчика і не попросиш у нього пробачення — пощади не чекай. Зрозумів? Вітька від несподіванки сторопів і пробурмотів розгублено: — Почекай, зараз!.. Усі десять днів Микола був у школі найхоробрішим і найсправедливішим. Хлопці навіть написали про нього в класну газету велику замітку. — Ти на добрій дорозі, — сказав Головний Охоронець Чарівної Палички-рятівниці, коли минув і другий строк. — Але це ще не все. Останнє завдання — найважливіше! Микола, затамувавши дух, слухав. — Я знаю, — твердо мовив дідусь, — що ти погано вчишся. У щоденнику в тебе трапляються двійки, а в табелі трійки. Тепер весна. Незабаром кінець останньої чверті. Коли закінчиться навчальний рік, покажеш мені табель. Ти зрозумів мене? У Миколи навіть серце тьохнуло. — Зрозумів. Треба, щоб у табелі були хороші оцінки... Ось у яку біду вскочив Микола. Але відступати було вже нікуди. Миколина мати дивувалася: — Синку, чого це ти все над уроками сидиш? Іди хоч трохи в футбола пограй. — Не можу, — відповідав Микола, хоч йому й дуже кортіло кинути книжки й вискочити на вулицю до приятелів, — закінчується навчальний рік. Багато повторювати треба! Але хлопчик став помічати, що йому хочеться працювати не тільки з-за чудесної Палички... І ось пролунав останній дзвінок. Микола одержав табель і побіг швиденько додому показати його батькам, та з ще більшою нетерплячкою Головному Охоронцеві. Дідусь у червонозоряному ковпаку був, як завжди, точний. Тільки-но батьки хлопчика пішли з дому, він зараз же з'явився. Задоволено прочитав увесь табель і сказав урочисто: — Молодець, Миколо! Передаю тобі свій скарб! І Головний Охоронець простягнув Миколі Чарівну Паличку-рятівницю. То ось яка вона! Глянеш і не подумаєш, що чарівна. Просто собі жовтенька паличка, трохи більша від учнівської ручки, й тільки. її зручно тримати в портфелі. Ніхто й не здогадається, що це справжній казковий скарб. — Щоб паличка виконала твої бажання, — вів далі Головний Охоронець, — треба наказати їй:ґ Паличко-рятівнице, Паличко-чарівнице! Зроби те неодмінно, До чого в думках лину! — І додати, чого саме бажаєш. Чого б ти хотів? — Ну... морозива! — Хай-но з'явиться ваза з морозивом! І перед  Миколою   відразу ж виникла, як у казці,  гарна кришталева ваза, а в ній — полуничне морозиво. Микола, збуджений, спитав: — А що можна наказувати паличці? — Все. Окрім того, що проти совісті. — А звідки береться те, що бажаєш, — з нічого? Очі в дідуся стали ласкаві, добрі. — Звісно, ні, Миколо. З нічого навіть у казці ніщо не з'являється. Просто тобі даром буде діставатись усе, що зробили інші люди. Микола задумливо крутив паличку. Ось яка ти — рятівнице... У одних відбираєш, а іншим даєш. Але я все ж таки зроблю, як совість велить! І Микола дзвінко наказав: Паличко-рятівнице, Паличко-чарівнице!  Зроби те неодмінно, До чого в думках лину! — Хай усім ледарям несолодко стане, щоб такими не були! Потім Микола простягнув паличку Головному Охоронцеві ї сказав твердо: — Самому цікавіше все робити. Візьміть паличку! — Здоров будь, Миколо! — весело сказав дідусь. — Ти правильно вирішив! Він торкнувся свого червонозоряного ковпака й зник, наче ніколи і не з'являвся отут у кімнаті. Ніколи?! Перед Миколою на столі лежав табель з добрими оцінками. І мати більше не сердилася. Ніхто не називав Миколу образливо — ледар. А надворі було літо; хлопці кричали, хвилюючись, ганяли м'яча. І Микола вистрибом побіг до них. 3. Дай відповіді на запитання (усно) Знайдіть опис чарівної палички-рятівниці. -          Які слова треба їй ска­зати, щоб виконала бажання?  — Скажіть, де паличка брала речі для виконання бажань? — Яким було останнє бажання, що виконала паличка-рятівниця?Як змінювалося його ставлен­ня до роботи, навчання? Поміркуйте, такі зміни відбулися з примусу чи з його власної волі? — Коли Микола відчув задоволення від своєї роботи? — Що вирішив хлопчик? Чи правильним було його рішення? — Чому Микола відмовився від чарівної палички? -Як ви думаєте, чому казка має таку назву? З якою метою автор склав таку казку? Що він хотів передати нею читачеві? 4. Виконай письмово завдання -Яким могло бути закінчення казки, якби Микола залишив паличку в себе. 22.05 Тема:«Тема й основна думка твору. План тексту» 1.Прочитай оповідання В.Кави "Я і мій телевізор". Я і мій телевізор. Поміркуй, про що може йти мова у цьому творі. Вітя Таран мерщій ускочив до кімнати, швиденько роздягнувся, гупнув на стілець біля свого столу й ухопився за ручку. Коли мати глянула з-за дверей, він уже щось писав, низько схилившись над зошитом і голосно сопучи. Мати пильно подивилася на сина, підозріливо спитала: —    Ти що, тільки-но од Митька? Знову весь день дивився телевізор? Вітя не одразу підвів голову, мовби не чув материних слів, цілком поринувши у працю. Нарешті глянув. —    Еге, таке скажеш — тільки-но! Лише перед твоїм приходом заскочив на хвильку до Митька, щоб порадитись, як писати твір. Нікуди ви зі мною на канікулах не їздили, не ходили, надворі дощ утюжив, про що ж писати? — сумно мовив.— Спасибі Митьку, дещо підказав... Мати мовила примирливо: —    Ну, пиши, не буду заважати. Та не засиджуйся довго за столом, бо ж завтра до школи. Вітя вхопив вухами її слова, що завтра до школи, решту пропустив повз них. А таки ж завтра. І кров з носа треба написати твір.  Не хочеться завдавати кривди своїй учительці. Олександра Іванівна аж зіщулиться, мов од холоду, коли ти не виконав домашнього завдання чи мекаєш-бекаєш біля дошки. Тоді так прикро стає на душі... Зате після гарної відповіді вона все одно гладить по голові своєю теплою шовковистою долонею. Тоді стає так приємно й чомусь ніяково... Вітя труснув головою, для чогось посмикав носа. > що писати? Справді, нічогісінько цікавого не було цього на канікулах. Може, вигадати? Он скільки захоплюючих історій бачив він по телевізору. Цілий зошит можна ними заповнити. Вітя приплющив очі, перед його внутрішнім зором наче кінострічка побігла... Рішуче опустив ручку на папір. <На другий день канікул ми поїхали з татом в аеропорт, сіли на літак і полетіли в Сухумі, де на волі живуть мавпи. Скільки їх там! З одною я познайомився, а заговорила до мене людським голосом», ручка спіткнулася. Та не повірить у те Олександра Іванівна. На Вітю з майже чистого аркушика паперу є глянули вчительчині очі, вони мовби казали кором: «Нащо ж ти брехати узявся?» $ін сердито подивився на телевізор, котрий байду-блимав на нього з кутка великим оком. Наче він сам не винен, що Віті нічого писати про канікули, н, він у всьому винен! От хай і сварить його Олександра Іванівна... Я встав уранці, вмився, поснідав і хотів іти гуляти, аз сонце зазирнуло до кімнати. Просто так, щоб пе-вірити, чи працює, увімкнув телевізор. А там саме показують мультиплікаційні фільми. Один за одним, один  за одним... Коли вони скінчилися, пішло кіно про пригоди хлопців Павлуші та Яви і їхньої корови Контрибуції. Таке смішне, що я впав зі стільця й коліно забив... і од нього відірвешся? А тут і обідати час настав». Вітя задоволено всміхнувся: чиста правда лягає на папір. Хіба думають дядьки й тітки там, під височенною телевежею, щоб діти нормально відпочили: побігали подвір'ю, пограли в, у квача, їм аби весь екран не був порожній.  «Пообідавши, я твердо вирішив піти у двір. Вже навіть пальто надів і став шнурки зав'язувати на черевиках. Аж гульк — подзвонив у двері мій товариш Митько. Виявляється, його мати на роботі захворіла й прийшла додому. Прийшла, вимкнула телевізор і попросила Митька з квартири. Мовляв, ще грип від мене перехопиш, краще піди на свіже повітря. А Митько саме дивився фільм про гангстерів.Як же йому не дізнатися, чим він закінчиться? То я знову натис на вмикач. Хіба відмовиш гостеві й товаришеві? Самому довелося сісти поруч...» На хвильку замислився. Чи писати про той вечір всю правду? Рішуче махнув рукою — правду й тільки правду! «Митько подався від мене перед самим приходом моєї мами. Мені було соромно, що я не виконав обіцянки, даної матері, — не стирчати перед телевізором, а сходити погуляти й купити хліба. Щоб не засмутити її, та й батька також, миттю одягнувся, зганяв до магазину, а потім ще й пройшовся по калюжі, аби мати подумала, що я довго гуляв, і вернувся додому. Звичайно ж, мати була впевнена, що я набігався по подвір'ю донесхочу». Вітя скорботно похитав головою. Бо ж і третього, і четвертого дня телевізор не відпускав його від себе. Одне, що на канікули зібрали для дітей найкращі передачі, мабуть, весь рік їх копичили, а друге — Митько приходив щодня до них. Бо його мати все хворіла. Під вечір четвертого дня телевізор по-людськи охнув, клацнув і замовк. Поволі згас екран, тільки яскрава зірочка невблаганно танула на ньому. Митько зітхнув на повні груди, навіть сльозу розтер на щоці, мовби втратив найкращого друга. Вітя також мимоволі зітхнув. Знічев'я друзі підійшли до вікна, визирнули. А надворі дощ припинився, сонце купається в калюжах. Десь глухо гупнув м'яч. Скалатнулися їхні озерця — надвір, негайно надвір! Вітя плямкнув губами — еге, не так сталося, як вдалося. Коли він одягавсь, а Митько вже стояв на порозі, різко пролунав дзвінок. Відчинили — Митькова мати. Вона, звичайно, здогадалася, де її син і що любить, однак не сварила, тільки попрохала побути годинку вдома, бо їй треба в поліклініку на виписку, має телефонувати батько. Стривожиться, коли ніхто не візьме трубку... Хлопці похнюпилися, та ненадовго: його ж через годину ноги винесуть їх надвір! Але ж у Митька був великий кольоровий телевізор. До то вже за краса! І Вітя як сів на стілець біля нього, з наче прилип. Звичайно, Митько був біля гостя. Митькова мати повернулася надвечір. Бідкалась, що грип зібрав велику чергу. Хлопці було піткнулися надвір, і й вернулися — сонце закрилося хмарами, знову задощило, загув холодний вітер, стали пролітати сніжинки. Наступного дня Митькова мати зраночку подалася і роботу,  тож телевізор цілий день не відпускав хлопців од себе. Вітя описав усе це, зиркнув на німий та сліпий телевізор, журно подумав: «Невже на цьому тижні ні прийде майстер з ремонту?» І дописав останнє речення: «Отак телевізор позбавив мене й Митька канікул». 2. Дай відповіді на запитання(усно):  — Яке домашнє завдання виконував Вітя? Кому він не хотів завдавати кривди, не описавши твір?  — Прочитайте, як Вітя згадує про вчительку.  — Знайдіть, як Вітя розмірковував про зміст свого твору. Чому хлопчик змінив свій задум? Про що це свідчить?  — Прочитайте тільки текст твору, що склав Вітя.  — Чи сподобалися вам канікули, які провели хлопці? Поясніть свою думку.  — Чи погоджуєтесь ви із висновком Віті, який він зробив у своєму творі?  — Які рядочки твору викликали у вас посмішку?  3. Напиши твір-розповідь з елементами міркування(дай відповіді на запитання):  — Яким ви уявляєте Вітю і Мітька? Що схвалюєте, а що засуджуєте у поведінці головного героя?  — Як ви думаєте, наступні канікули Вітя проведе теж перед телевізором?  — Як ви хочете провести свої канікули? Виконану роботу надішли на вайбер або Email. 26.05 Тема: Діалог за змістом прочитаного. Позитивні й негативні вчинки персонажів;їхні мотиви. 1. Прочитай оповідання В.Сухомлинського " Як Миколка став хоробрим", перейди за посиланням https://mala.storinka.org/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%8F%D0%BA-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2-%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%BC-%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F.html 2. Склади план до прочитаного твору. 3. Перекажи оповідання. 27.05 Тема: "Характеристики персонажів. Розвиток подій у творі" 1. Прочитай уривок із твору Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки"(1, 2 розділ), перейди за посиланнямhttps://www.ukrlib.com.ua/styslo/printit.php?tid=17584 Перекажи батькам прочитане. Сподіваюсь тобі дуже сподобалось, на канікулах можеш прочитання далі цю трилогію і отримати позитивні емоції від спілкування з книгою.